електронна пошта: onlinepsychologistzdo10@ gmail.com

Добрий день, колеги. Сьогодні стартував Всеукраїнський марафон по взаємодії з батьками. Красно дякую організаторам та спікерам за виклад тематики, це було чудово. На правах медійного координатора хочу повідомити, що на Youtube-канал ВГО "Асоціації працівників дошкільної освіти" за сьогодні приєдналось + 770 підписника. Станом на 17.00 загальна кількість підписників становить 3032. Відео першого дня є у вільному доступі https://www.youtube.com/live/b5GOX5tJMqU?feature=share можете переглянути, почитати коментарі. Дякую за можливість долучитись до марафону.

•  несприятлива обстановка в родині, надмірна вимогливість, суворість, принциповість батьків або дорослих, їхня брутальність або непослідовність поведінки ;       
•  - грубі родопомічні процедури , родова травма , раннє пошкодження головного мозку;
•  реакція дітей на заборони бігати, лазити, стрибати, що переходить у тривожний стан,  дратівливість.

•  високий – 33-27 балів;
•  хороший – 26-22 бали;
•  середній - 21-18 балів;
•  низький - 18 балів і нижче.

1.  Мені здається, що моя дитина вчитися гірше за інших дітей.
2.  Я побоююсь, що моя дитина часто ображатиме інших дітей.
3.  На мій погляд, чотири уроки - це непомірне навантаження на малюка.
4.  Важко бути впевненим, що вчителі менших класів добре розуміють дітей.
5.  Дитина може спокійно вчитися тільки в тому випадку, коли вчителька - її рідна мати.
6.  Важко уявити, що першокласник може швидко навчитись читати, писати, рахувати.
7.  Мені здається, що діти в цьому віці ще не здатні дружити.
8.  Боюся навіть думати про те, що моя дитина обходитиметься без денного сну.
9.  Моя дитина часто плаче, коли до неї звертається доросла незнайома людина.
10.  Моя дитина ніколи не ходила до дитячого садка і весь час проводила з матусею.
11.  Початкова школа, на мою думку, рідко здатна чогось навчити дитину.
12.  Я побоююсь, що однокласники дражнитимуть мою дитину.
13.  Мій малюк значно слабший за своїх однолітків.
14.  Боюсь, що вчителька не зможе правильно оцінити успіхи кожної дитини.
15.  Моя дитина часто каже: «Мамо, ми підемо до школи разом!»

1.  — необхідно більше займатися іграми і завданнями, які розвивають пам'ять, увагу, дрібну моторику;
2.  — необхідно звернути увагу на те, чи вміє ваша дитина спілкуватися з іншими дітьми;
3.  — передбачаються труднощі, пов'язані із здоров'ям дитини, але ще є час для загартування;
4.  — побоювання, що дитина не знайде контакту з учителем: треба пограти з дитиною в сюжетно-рольові ігри за шкільною тематикою;
5. —дитина дуже прив'язана до матері. Може, краще віддати її в невеличкий клас чи віддати до школи на наступний рік? У будь-якому випадку корисно пограти з дитиною в школу.

Дитяча агресія

Агресія — це енергія подолання, боротьби, відстоювання своїх прав та інтересів. Ця сила необхідна дитині для того, щоб досягти своєї мети, протистояти перешкодам. Небажаною є не сама по собі агресія, а неприйнятні форми її прояву: звичка кричати, ображати, битися. Тому завданням виховання дитини є не усунення  агресії, а навчання адекватно проявляти свої негативні почуття: гнів, обурення, неприйняття. Саме тому, що дитина не вміє усвідомити й висловити протесні почуття стосовно значущої особи (батька чи вихователя), у неї може виникати «безпредметна агресивність» - розповсюдження почуття злості на слабші та безпечні об’єкти – на дітей, тварин, предмети. Причиною підвищення дратівливості також можуть бути фізичні чи психологічні проблеми дитини, які виснажують її, підвищують збудженість та імпульсивність.

Як запобігти агресивності

Щоб запобігти агресивності, батьки мусять навчитися реагувати на вчинки дітей не імпульсивно й роздратовано, а виважено, розсудливо, щоб самим стати для них взірцем адаптивної, адекватної поведінки. Жорстке ставлення до дітей – це крайній ступінь невиправданої перестановки ролей, коли батьки намагаються вирішувати власні емоційні проблеми за рахунок дітей, «зриваються» на них.

Тому основне завдання батьків – зміна неадекватних, афективних стереотипів взаємодії з дитиною: треба навчитися насамперед розуміти її емоційні вияви й адекватно на них реагувати.

Як ми, дорослі, зазвичай реагуємо на емоційні спалахи дитини?

• Що ти собі дозволяєш? Як ти посмів?!
  1. Замість того, щоб одразу втихомирювати дитину, правильніше буде трохи зачекати (1хвилина на кожен рік її життя; наприклад в 10 років – 10 хвилин, в 4 роки – 4 хвилини і т.д)
  2. Можна дитину залишити одну в кімнаті
  3. Дати їй змогу пережити бурхливі емоції
  4. Звільнитися від них, тобто дати синові або доньці шанс опанувати себе. Спалахи гніву допоможуть їм навчитися контролювати власні емоції, не пригнічуючи їх.
  5. Почуття дитини не можна оцінювати, засуджувати. Не слід вимагати, щоб вона не переживала те, що переживає. Що б дитина не говорила або не робила в цей момент, їй зараз погано, як нікому. Зрозумійте її, не сваріть за те, що вона посміла гніватися.
  6. Не бійтеся відкрито висловлювати співчуття дитині. Співчувайте без оцінок: «Звісно, це неприємно, боляче, коли…». Скажіть: «Я тебе розумію, я – з тобою, мені знайомі твої почуття». Поставтеся до її обурення з розумінням і повагою
  7. Якщо дитина навчиться усвідомлювати власні почуття й почуття інших, вона зможе свідомо обирати мирні форми боротьби і захисту, отож, частіше спонукайте дитину до розмови про почуття, вчіть її виражати емоції соціально прийнятими засобами.
  8. Як правило, бурхливі емоційні реакції – результат тривалого стримування емоцій, чого робити не варто.  Дуже важливо навчити дитину давати вихід агресії безпечним шляхом:
• Люто рвати папір;
• Тупотіти ногами;
• Різати пластилін
• Намалювати свою злість, а потім розірвати малюнок;
• До знесилення бити подушку;
• Гарчати, як лев чи собака;
• Імітувати «собаче дихання» (швидко, коротко, часто, уривчасто, висунувши язика)…

         9. Важливо вчити дітей використовувати агресивну енергію в мирних цілях, спрямовувати у творче русло: складати вірші, малювати, танцювати, співати, займатися спортом, гратися в рухливі ігри, закликати на допомогу гумор. Такі види діяльності сприяють розрядці внутрішнього напруження, попереджують нагромадження агресивної енергії.

        10. Учити контролювати імпульсивну агресію, формувати здатність не реагувати на провокацію відповідною агресією, відмовлятися приймати негатив від інших, впускати його в свою душу, «грати за чужим сценарієм».

      11. Коли дорослі реагують на емоційні спалахи дітей із любов’ю, розумінням, не по-диктаторски, діти, врешті-решт, учаться контролювати свою поведінку, і це стає важливою складовою здорового розвитку їх емоційної сфери.

Запам’ятайте 10 основних правил взаємодії з агресивними дітьми:

1. Бути уважним до потреб дитини.
2. Демонструвати модель неагресивної поведінки.
3. Бути послідовним у покараннях дитини, карати за конкретні вчинки.
4. Покарання не повинні принижувати дитину.
5. Навчати прийнятих способів вираження гніву.
6. Давати дитині змогу виявити гнів безпосередньо після фрустрації (психічний стан, викликаний неможливістю задовольнити потребу чи бажання).
7. Відпрацьовувати навички реагування в конфліктних ситуаціях.
8. Розвивати здатність до емпатії (співпереживання).
9. Розширювати поведінковий репертуар дитини
10. Учити брати відповідальність на себе.

Агресивна реакція – це реакція боротьби. Вона складається з невдоволення, протесту, виникає при спробі дитини змінити ситуацію. Потрібно зрозуміти причину протесту й опору та вилучити їх.

Найкращій спосіб уникнути надмірної агресивності дитини – виявити до неї любов

ГІПЕРАКТИВНА ДИТИНА

Непосидюща дитина — це не просто постійний галас і метушня в домі, це й постійний страх за її життя і здоров'я. Не має такої щілини чи отвору, куди вона не сунула б носа чи пальця, немає заборон, яких вона не порушувала б.

Причиною такої нестриманості, як правило, є тимчасове переважання сили збудження нервової системи над силою гальмування. Цей дисбаланс компенсується у 10—14-річному віці, коли дитина вже здатна контролювати себе. Проте якщо дитину переконати в тому, що вона неслухняна, некерована, неуважна, байдужа до інших, тоді вона не стане використовувати цю здатність, бо не віритиме у свої сили. Отже, головне завдання батьків гіперактивної дитини — не нав'язати їй негативній ставлення до себе та світу.

Гіперактивність – органічне ураження мозку, а не, згідно поширеними міфами, погане виховання, головним проявом якого є порушення здатності контролювати й регулювати свою поведінку, що виявляється моторною рухливістю, порушенням уваги та імпульсивністю.

Гіперактивна дитина :

• Перебуває в постійному русі та просто не може себе контролювати, навіть якщо стомилася, продовжує рухатися, а знесилившись остаточно, плаче та впадає в істерику;
• Швидко й багато говорить, ковтає слова, перебиває, не дослуховує. Ставить мільйон запитань, проте рідко вислуховує відповіді на них;
• Її не можливо вкласти спати, а якщо і спить, то уривками, не спокійно. У неї часто виникають кишкові розлади, алергічні реакції;
• Некерована, при цьому зовсім не реагує на заборони й обмеження. У будь-яких умовах (будинок, магазин, дитсадок..) поводиться однаково активно;
• Часто провокує конфлікти.  Не контролює свою агресію – б’ється, кусається, штовхається, причому застосовує підручні засоби: олівці, каміння..

Є багато теорій походження гіперактивності, однак точної й досі немає.

1. Спадковість: як правило, хтось із батьків був або є гіперактивним, хоча й досі не знайдено такого гену. Батьки цих дітей часто хворіють алкоголізмом, соціальними психопатіями й афективними розладами. Хлопчики частіше, ніж дівчатка, - 4:1. Переважно ці діти світловолосі, блакитноокі.
2. Здоров’я матері: гіперактивні діти народжуються від мам, які страждають алергічними захворюваннями, астмою, екземою, мігренню.
3. Вагітність і пологи: у групу ризику входять діти, котрі народилися в  результаті кесаревого розтину, важких патологічних пологів, малюки на штучному вигодовуванні, зокрема ті, які народилися з маленькою вагою, недоношені.
4. Дефіцит макро – і мікроелементів: нестача цинку, магнію, вітаміну В12. Дефіцит основних жирних кислот в організмі. Симптомами дефіциту є постійне відчуття спраги, сухе волосся, сухість шкіри, часте сечовипускання.

Пам’ятка батькам гіперактивних дітей

• Малюк не винен, що  він такий «живчик», тому марно його сварити, карати. Цим ви досягнете лише зниження самооцінки, появу почуття провини, відчуття неправильності й неможливості догодити вам.
• Навчити дитину керувати собою – ваше першочергове завдання. Контролювати власні емоції допоможуть «агресивні» ігри. Негативні емоції є в кожного, зокрема й у вашої дитини. Але мають бути певні обмеження: «Хочеш бити – бий, але не живих істот (людей, тварин…). Дитині просто необхідно вивільнити енергію назовні, навчіть її це робити.
• У вихованні необхідно уникати двох крайностей – прояв надмірної мякості й висування надто високих вимог. Не слід допускати вседозволеності: чітко роз’ясніть малюку правила поведінки в різних ситуаціях. Однак кількість заборон і обмежень варть звести до мінімуму.
• Дитину потрібно заохочувати в кожному випадку, коли їй вдалося довести почату справу до завершення. На прикладі відносно простих справ потрібно її навчит правильно розподіляти сили.
• Необхідно оберігати дітей від перевтоми, пов’язаної з надлишковою кількістю вражень (телевізор, комп’ютер), уникати місць із підвищеним скупченням людей (магазинів, ринків…).
• У деяких випадках зайва активність і збудливість малюка можуть бути результатом втоми або завищених вимог зі сторони батьків. У цьому випадку батькам варто бути менш вимогливими, намагатися знизити навантаження.
• Рух – це життя. Недолік фізичної активності може стати причиною підвищеної збудливості. Неможна стимулювати природну потребу дитини грати в галасливі ігри, веселитися, бігати, стрибати.
• Іноді  порушення поведінки можуть виявитися реакцією на психологічну травму, наприклад, на кризову ситуацію в родині, розлучення батьків, погане ставлення до дитини, конфлікт з вихователем або батьками.
• Обмірковуючи раціон малюка, віддавайте перевагу правильному харчуванню з достатнім вмістом вітамінів і мікроелементів. Гіперактивній дитині надзвичайно важливо дотримуватися золотої середини в харчуванні: їсти менше смаженого, гострого, солоного, копченого, більше свіжих овочів і фруктів. Ще одне правило: якщо дитина не хоче їсти – не змушуйте її!
• Підготуйте своєму непосидючому маляті «поле для маневрів»: активні види спорту для нього – просто панацея.
• Привчайте малюка до пасивних ігор. Ми читаємо, а ще малюємо, ліпимо. Навіть якщо вашій дитині важко всидіти на місці, вона часто відволікається, підтримайте її («Тобі цікаво це, давай подивимося…»), але після задоволення цікавості намагайтеся повернутися до попереднього заняття й завершити його.
• Навчіть малюка розслаблятися. Можливо, ваш із ним «рецепт»  відшукування внутрішньої  гармонії –це йога. Для когось більше підійдуть інші методи релаксації (це може бути арттерапія, казко терапія, можливо медитація.
• Не забувайте говорити дитині, як сильно ви її любите!

Чи дійсно ваша дитина гіперактивна?

Інструкція: Оберіть із списку запитань ті, які допоможуть вам зрозуміти, чи є вияви імпульсивності, неуважності й агресивності поведінки, характерні для дитини.

1. Які особливості раннього розвитку дитини?
2. Чи були в когось із членів родини схожі вияви поведінки (імпульсивність, дефіцит уваги)?
3. Як змінюється настрій дитини протягом дня?
4. Чи важко дитині почати виконувати завдання?
5. Чи характерні для неї ознаки занепокоєння: тарабанить пальцями, не може спокійно всидіти на місці?
6. Чи є порушення сну?
7. Чи важко дитині доводити почату справу до кінця?
8. Чи легко малюк відволікається від виконання завдання?
9. Як часто виявляється агресія? Яка частіше: вербальна чи фізична?
10. Який рівень самооцінки?
11. Чи важко дитині вислухати казку, оповідання до кінця?
12. Чи часто малюк буває ініціатором конфліктних ситуацій?
13. Чи вміє планувати наслідки своєї поведінки?
14. Чи легко дитина переходить у стан гніву?
15. Часто порушує правила?
16. Часто відмовляється виконувати вимоги, прохання?
17. Чи буває, що дитина губить речі?
18. Як вона реагує на зауваження дорослих?
19. Чи вміє підкорятися правилам в іграх?
20. Чи характерна дитині роль «клоуна» у групі?

Якщо понад 10 відповідей «так», то припущення про гіперактивність дитини підтверджується. Зверніть увагу, що ваші припущення можуть не бути дійсно діагнозом. Слід звернутися за  консультацією до психолога, психоневролога.

Дослідження вчених свідчать, що можна допомогти малюку подо­лати труднощі звикання і навіть певною мірою запобігти їм, якщо заздалегідь підготувати дитину до майбутніх змін. Головна роль тут належить батькам.

У чому полягає підготовка дитини до ДНЗ?

1. Передусім слід організувати життя дитини в сім’ї відповідно до режиму дня, якого дотримуються в дошкільному закладі. Цим ви знач­но полегшите маляті процес звикання до садка.

2. Добре, якщо зацікавите сина чи доньку дитячим садком, викличе­те бажання йти туди.

Для цього під час прогулянок з дитиною покажіть їй будівлю до­шкільного закладу, ігрові майданчики; разом поспостерігайте за грою дітей, розкажіть про їхнє життя у яслах. Наприклад, так: «Коли малю­ки підростають, вони всі приходять у дитячий садок. Тут багато красивих іграшок — дивись, як діти граються. Скоро і ти ходитимеш сюди».

Не можна залякувати дитину садком, погрожувати: «Не слу­хатимешся — віддам у ясла». Це викличе страх перед дошкільним закладом і, безумовно, погіршить стан дитини в період звикання до незнайомого оточення. Навпаки, слід викликати в неї бажання ходи­ти до садка: «Якщо слухатимешся, не плакатимеш, то підеш у дитя­чий садок». Про вступ до садка треба говорити в сім'ї як про радісну, очікувану подію.

Щоб полегшити звикання, познайомте сина чи доньку з майбутнім вихователем, поговоріть із ним так, щоб дитина чула про те, що ваш малюк уже підріс і ходитиме до садка, де про дітей піклується добра вихователька, яка гуляє і грається з ними. Вихователь, зокрема, лагідно запевняє малюка, що в групі йому буде добре. Слід викликати в ди­тини позитивні спогади про відвідування дошкільного закладу, ба­жання швидше підрости й піти у дитячий садок.

3. Дитина значно легше пристосується до умов суспільного вихо­вання, якщо в сім'ї вона оволодіє елементарними навичками само­стійності.

Іноді, прагнучи зекономити час, батьки поспішають самі вдягну­ти, нагодувати дитину, чим стримують формування в неї необхідних умінь. Такі діти, звикнувши до надмірної опіки, у садку почуваються безпорадними і самотніми.

До виповнення маляті одного року допоможіть йому навчитися самостійно сідати на дитячий стілець, пити з чашки, яку підтримує дорослий, після одного року вчіть користуватися ложкою, їсти суп із хлібом, різноманітні страви. Нехай на перших порах рухи дитини невпевнені — підгодуйте її другою ложкою, але кожну спробу зроби­ти щось самостійно обов'язково схвалюйте: «Молодець, ти сам уже вмієш їсти». Не шкодуйте часу — маляті це дуже знадобиться.

На момент вступу до садка треба навчити дитину самостійно мити руки, брати активну участь у роздяганні, складанні одягу. Досить складно буває маляті оволодіти правилами поведінки в дитячому садку. Особ­ливо погано почуваються діти, яким у сім'ї нічого не забороняли. Перші вимоги вихователя (не бавитися під час занять, їжі, умивання, не хапа­ти за волосся дітей; не брати речі зі столу вихователя тощо) виклика­ють у них образу, а іноді плач. Треба, щоб із перших місяців життя дитина чула і поступово починала розуміти звернені до неї вимоги: «Не кидай іграшки, тримай у ручках, ось так», «Треба помити руки, не можна їсти брудними рунами», «Не можна щипати тата, йому боля­че». Після року дитина здатна виконувати нескладні прохання (подати книгу, присунути стільчик). При цьому слід добитися виконання ви­мог дорослого, схвалювати: «Молодець, Сашко, граєшся тихенько, нікому не заважаєш»; «Яка у мене гарна помічниця — принеси капці». Проте цим не обмежується підготовка дитини до садка.

4. Дуже важливо навчити маля гратися.

Спостереження свідчать, що діти, які тривало, не відволікаючись, граються іграшками, захоплюються грою і рідко згадують про розлу­ку з рідними, легше звикають до нового оточення.

Деякі батьки вважають, що будь-яка дитина сама добре вміє гра­тися. Насправді ж діти раннього віку просто маніпулюють іграшка­ми, виконують одноманітні дії, кидають, стукають, гризуть, не знаю­чи, як застосувати їх. Тут на допомогу має прийти дорослий. Щоб гра була цікавою, тривалою, розвивала дитину, треба розкрити їй при­значення іграшки і способи дії з нею (з чашки слід напувати ляльку, ведмедика, зайчика; у ліжечку лялька спатиме).

Спочатку показують іграшку, називаючи її, просять дитину по­вторити, потім показують і називають дію, віддають іграшку дитині з проханням зробити так само. «Я беру м'ячик і кочу його, ось поко­тився м'ячик прямо до Оленки. А тепер ти візьми м'ячик, коти його мамі». На перших порах можна допомогти малюку, беручи його руку у свою, і обов'язково схвалювати всі намагання наслідувати дорос­лого. Така спільна діяльність формує в дитини, крім ігрових умінь, потребу і навички спілкування.

5. Одна з головних причин труднощів перших днів дитини в садку — недостатній досвід спілкування з іншими дорослими і дітьми.

Дитина, яка спілкується лише з членами своєї родини, боїться сторонніх, не вміє правильно реагувати на їхні звертання. Звісно, опинившись серед дітей, незнайомих людей у яслах, таке маля почу­вається неспокійно. Іноді батьки самі мимоволі формують у сина чи доньки негативне ставлення до сторонніх, говорячи: «Не слухати­мешся, оцей злий дядя тебе забере» тощо. Слід, навпаки, виховувати в дитини привітне ставлення до дорослих і дітей. Гуляючи з малю­ком, завжди можна знайти привід сказати, наприклад: «Подивись, як лагідно всміхається до тебе тьотя, і ти всміхнись»; «Підніми газету, що впала в дяді».

Щоб малюк сміливо ввійшов у групу однолітків, не ховався за вихователя, відмовляючись гратися з дітьми, треба привчати його до контактів із дітьми заздалегідь, виховувати доброзичливе ставлення до них. Так, гуляючи з дитиною на ігровому майданчику, учіть її нікого не ображати, не забирати іграшки, спонукати до гри з одно­літками: «Покоти м'ячик, Ігорю. А тепер Ігор тобі покотить. Мо­лодці, хлопчики, добре граєтесь».

Коли ж починати формувати в дитини комунікативні вміння? Відповідь однозначна: якомога раніше.

У деяких сім'ях вважають, що новонароджене маля потребує лише доброго догляду, а спілкуватися з ним можна буде значно пізніше.

Утім, дослідження вчених свідчать: чим раніше дорослі починають розмовляти з немовлям, тим швидше формується його мовлення, від­бувається розумовий і фізичний розвиток. І чим частіше ви лагідно розмовляєте з дитиною, тим раніше подарує вона вам свою першу усмішку, а усмішка — це вже засіб спілкування.

Та якщо немовляті достатньо пестощів, забав, лагідних емоційних звертань, то з віком потреби у спілкуванні значно ускладнюються. Після 6-ти місяців у дитини посилюється інтерес до навколишніх предметів і дій із ними. Тому треба більше розмовляти з нею під час гри, одягання, умивання. Доречно використовувати вірші, забавлянки: «Водичка, водичка, умий Олі личко» тощо. Це створює у дітей радісний настрій, сприяє розумінню мови, посилює бажання пізна­вати довкілля.

6. Значну увагу слід приділяти розвитку мовлення.

Це теж полегшить адаптацію. Адже дитина зможе висловити свої бажання, повідомити про потреби за допомогою хоча б одно­го-двох слів або відповідаючи на запитання простим «так» чи «ні», і вихователь зможе допомогти їй. Якщо ж малюка не навчили ко­ристуватися мовою, часто можна спостерігати таке: кричить, вере­дує, сердиться, що його не розуміють; не відповідає на лагідні за­питання, відкидаючи запропоновані іграшки. Починають нервува­ти і дорослі, утративши надію заспокоїти маля. Щоб такого не ста­лось, учіть дитину ще до року користуватися спрощеними, а потім і повними словами (самі вимовляйте слова правильно), звертатися з проханням, відповідати на запитання. Уважна мама звикла розу­міти свою доньку і без слів. Та не треба завжди поспішати викону­вати її бажання. Краще звернутися до дитини: «Що ти хочеш? Пити? Скажи: пи-ти». Дитина повинна знати своє ім'я, розуміти назви частин тіла людини, найуживаніших побутових предметів та про­цесів (стіл, стілець, чашка, ложка, їсти, гратися, гуляти тощо). Дбаючи про це, називайте словами добре знайомі дитині дії та пред­мети. Наприклад, одягаючи малого: «Сашко вдягнеться і піде гуля­ти. Що будемо одягати: шапку, чобітки, пальто».

7. І ще одна порада. Прагніть оформити маля в дошкільний заклад хоч за два-три тижні до виходу матері на роботу, щоб можна було поступово збільшувати тривалість перебування дитини у дошкільному закладі. Не слід у перший день залишати дитину до вечора у групі, бо таке тривале перебування в незнайомому оточенні — велике навантажен­ня для неї. Краще спочатку приводити малюка на прогулянку або ввечері, коли частина дітей уже пішла додому, і педагог зможе при­ділити більше уваги новому вихованцю.

Ніколи не виявляйте у присутності дитини своїх переживань, не шкодуйте з приводу того, що доводиться віддавати її до садка. На­впаки, висловте захоплення цікавими іграшками: усім своїм настроєм, ставленням до вихователя, інших дітей підкресліть упевненість, що вашій дитині буде тут добре.

Якщо дитина — лівша, то добре це або погано? Існує така точка зору, що увесь світ побудований для праворуких і лівшам у ньому некомфортно. Це міф або реальність? Хтось уважає ліворуких майже геніями, а хтось упевнений, що ліворукість — недолік.

Насправді для вчених дотепер залишається загадкою, чому ж людина бажає діяти тією або іншою рукою. У багатьох випадках ми можемо говорити про так звану спадкоємну ліворукість. Але ліворукість вже точно не можна вважати хворобою і вбачати в ній причину поведінкових порушень або відхилень у розвитку.

Насправді, називаючи всіх людей, що віддають перевагу в користуванні лівою рукою, лівшами, ми виявляємося не зовсім праві. У справжнього лівші ведучими будуть не тільки рука, але і нога, око, вухо.

Батьки маленького лівші ставлять питання: переучувати або не потрібно? Донедавна педагогіка однозначно відповідала на це питання: необхідно, тому що інакше лівші буде складно вижити у світі, пристосованому під правшу. Але хіба можна змінити біологічну суть людини? Втручаючись у найтонші механізми діяльності головного мозку, ми тим самим можемо зумовити стрес у дитини. Коли дорослі за допомогою умовлянь і погроз намагаються змусити дитину писати або тримати ложку в правій руці, малюк щосили намагається це завдання виконати. Але це йому погано вдається. А батьки найчастіше сприймають таку поведінку як неслухняність і карають дитину. У підсумку в маляти може виникнути стан підвищеної тривоги, страх покарання.

Як можна визначити ліворукість у дитини? Іноді деякі ознаки цього феномена можна помітити вже в ранньому віці. Але, на думку більшості психологів і фізіологів, до чотирьох—п'яти років робити які-небудь остаточні висновки неправильно. Десь із 4 місяців і до дворічного віку в дитини переважає то одна, то інша рука. У період від двох до чотирьох років обидві руки в малюка практично рівноцінні. І тільки після досягнення віку чотирьох—п'яти років відбувається виділення ведучої руки. Якщо Ви сумніваєтеся у визначенні «головної руки», можете самостійно провести нескладні тести. Наприклад, попросіть малюка відкрити коробочку. Якою рукою він це зробив? Але одного завдання, звичайно, недостатньо. Поспостерігайте, в якій руці дитині зручніше тримати олівець під час малювання. А в якій руці вона звичайно тримає ложку? Киньте дитині м'ячик і простежте, якою рукою вона його піймає.

Навчіть дитину пристосовуватися до цього світу. Між іншим, саме для лівші сьогодні придумано багато корисних речей, наприклад, прописи для лівші-першокласника. Із такими посібниками дитині простіше буде засвоїти навички письма.

Іноді в лівші виникають проблеми із визначенням «праворуч — ліворуч». Для полегшення ситуації придумайте який-небудь «маркер» — годинник або простий браслет. Тоді дитина запам'ятає, що браслет надітий на праву руку, а на лівій руці браслета немає. Можливі також проблеми із читанням.

Іноді ліворука дитина плутає, з якої сторони починати читати текст. Тому на початковому етапі навчання читання робіть спеціальні позначки в книзі і домовляйтеся з дитиною, що починати читати їй потрібно від того місця, де Ви поставили спеціальний знак.

Давайте розберемося, в чому ж психологічні відмінності дітей, у яких провідна ліва рука. Ліворукі діти, як правило, більш емоційні, ніж їхні праворукі однолітки, менш урівноважені  і гіперчутливі до думки оточуючих людей. У таких дітей часто виявляються музичні здібності і навіть абсолютний слух. А от мовний розвиток у них дещо відстає від мовного розвитку дітей, у котрих провідна рука права, вони частенько займаються з логопедом. Шульги взагалі пізніше освоюють зв'язне мовлення, та и читання, і письмо вони опановують із певними труднощами.

Усне розв'язування задачок на обчислення для дітей із провідною лівою рукою теж дається складно, вони взагалі не можуть швидко знаходити розв'язок.

Шульги досить уперті. Якщо на прийом до психолога приходить мама, яка скаржиться на свого надмірно упертого нащадка, то їй, швидше за все, зададуть питания про те, яка рука провідна у її малюка.

Ліворукі малюки дуже вразливі, образливі і навіть плаксиві. Батькам таких дітей потрібно бути з ними дуже терплячими і ласкавими. Лівші дуже важко переживають конфлікти в сім'ї — сімейні сварки, розлучення. Тому мама і  тато повинні намагатися підтримувати вдома теплу емоційну атмосферу.

До дитини-шульги не можна висувати завищені вимоги, потрібно любити и такою, як вона є. Не можна критикувати малюка за те, що у нього щось не вийшло, тому що тоді дитина може взагалі відмовитися читати або писати.

Якщо Ваш малюк — лівша...

Намагайтеся не підкреслювати цю його особливість, ставтеся до ліворукості як до чогось звичайного.

Не потрібно переучувати дитину, природа все одно візьме своє.

Поговоріть із вихователькою або вчителькою, нехай вона знає Вашу  позицію з цього питання й не змушує Вашого малюка писати незручною рукою.Допоможіть дитині адаптуватися у світі, спочатку придумайте деякі «хитрощі» ,  які полегшать навчання.

Темперамент — це індивідуальні особливості людини, що визначають динаміку перебігу її психічних процесів та поведінки. Під динамікою розуміють темп, ритм, тривалість, інтенсивність психічних процесів, зокрема, емоційних, а також деякі зовнішні особливості поведінки людини: рухливість, активність, швидкість або сповільненість реакцій і т. ін.

Темперамент — це те, з чим людина народжується, і те, що протягом життя у основі своїй не змінюється. Темперамент проявляється у дії, поведінці, вчинках людини й має зовнішнє вираження.

Вчення про темперамент існує вже 2,5 тис. років. Старогрецький лікар Гіппократ, який жив у V ст. до н. є., описав чотири види темпераменту: сангвінічний, флегматичний, холеричний, меланхолічний. Через брак необхідних знань у той час не можна було дати справді наукову основу вченню про темпераменти, і тільки дослідження вищої нервової діяльності тварин і людини, проведені І.П. Павловим, встановили, що фізіологічною основою темпераменту є поєднання основних властивостей нервових процесів. Виділені І.П. Павловим типи нервової системи за основними характеристиками відповідають класичним типам темпераменту.

Сильний, урівноважений, рухливий тип — сангвінік. Його нервова система відрізняється великою силою нервових процесів, їх рівновагою та значною рухливістю. Тому сангвінік — людина швидка, легко пристосовується до мінливих умов життя. Його характеризує висока опірність труднощам життя.

Сильний, урівноважений, інертний тип — флегматик. Його нервова система  також характеризується значною силою та рівновагою нервових процесів поряд з малою рухливістю. Будучи, з точки зору рухливості, протилежністю  сангвініка, флегматик реагує спокійно та повільно, не схильний до змін свого   оточення, але подібно до сангвініка, добре опирається сильним та тривалим подразненням.

Сильний, неврівноважений тип з перевагою збудження — холерик. Відзначаючись сильною нервовою системою, він характеризується неврівноваженістю основних нервових процесів, переважанням процесів збудження над процесами гальмування. Відрізняється великою життєвою енергією, але йому не вистачає самоволодіння; він запальний та нестриманий.

Слабкий тип — меланхолік. Представники цього типу нервової системи не можуть витримати сильні та тривалі подразники. Слабкими є процеси гальмування та збудження. При дії сильних подразників затримується вироблення умовних рефлексів. Тому меланхоліки часто пасивні, загальмовані.

Якщо врахувати, що:

• темперамент є істотним фактором розвитку здібностей індивіда, формування його особистісних рис та впливає на рівень досягнень і стиль діяльності дитини;
• існують значні індивідуальні відмінності за типом темпераменту, то можемо дійти висновку, що специфіку темпераменту слід враховувати у процесі навчання та виховання.

Поради батькам.

1. Швидкість та інтенсивність у будь-якому виді діяльності не мають бути однаковими для всіх дітей, бо перебувають у прямій залежності від будови організму і у багатьох випадках не можуть прискорюватися ніякими зовнішніми впливами.
2. Досягнення бажаних виховних чи навчальних результатів під час роботи з дітьми представниками різних темпераментів неможливе шляхом зміни темпераменту дитини, тому необхідно добирати педагогічні прийоми і методи.
3. Не слід підходити до розгляду особливостей кожного темпераменту з позиції створення умов для розвитку позитивних рис темпераменту і прагнення ліквідувати інші риси, бо саме шкідливі, на перший погляд, властивості  можуть виявитися єдиним можливим засобом пристосування індивіда до фізичного виживання у сучасному світі Метою має стати не ліквідація, а спрямування розвитку кожної риси у корисному для дитини і суспільства напрямку.

На що потрібно звернути увагу батькам сангвініків?

Небезпека у тому, що діти-сангвініки намагаються займатися тільки легкою, приємною і цікавою для них діяльністю й уникати складного, неприємного, нецікавого. Тому необхідно з раннього віку виробляти у них стійкий інтерес, терпіння, цілеспрямованість, звичку сумлінно виконувати і завжди завершувати розпочату справу. Батьки повинні слідкувати за тим, щоб компромісність, оптимізм, життєрадісність, товариськість сангвініка за неправильного виховання чи не контрольованості не стали джерелом таких негативних рис характеру, як легковажність, поверховість, непостійність та егоїзм.

Які поради можна дати батькам холерика?

Найбільше тривог і неприємностей завдають холерики. їхня невтомність, енергійність, схильність до ризику, впертість, пустотливість, задерикуватість, нетерплячість і висока конфліктність стають причиною бійок з однолітками, травм та ін. Холерика важливо виховувати добрим, співчутливим, турботливим, оскільки цей тип уже схильний до агресивності. Холерика потрібно вчити ввічливості, вмінню стримувати емоції, застосовуючи не стільки пояснення, як «програвання» з ним можливих ситуацій. Використовувати цікаві для дитини види діяльності, поступово формувати посидючість, наполегливість, ретельність і точність у виконанні завдань. Організовувати життя дитини так, щоб вона, по можливості, не перезбуджувалась. Застосування фізичних покарань, крику до холерика абсолютно не ефективні. Вони остат очно розхитують нервову систему дитини, у якої процеси збудження домінують над процесами гальмування. Відтак досягається ефект, протилежний бажаному. Якщо холерик неякісно виконав завдання, його не треба сварити, карати, а потрібно пояснити, чому так не можна, і вимагати повторного сумлінного виконання. Якщо така дитина когось образила, без покарань і нотацій, навчіть її вибачитися, обговоріть, як наступного разу слід вчинити в аналогічній ситуації.

Які вимоги можна поставити перед батьками флегматиків?

У наш час, можливо, найскладніше жити флегматикам. Шалені ритми сучасності для них незрозумілі й надзвичайно виснажливі. Саме діти-флегматики найбільше ризикують втратити свою індивідуальність у оточенні дорослих холериків і сангвініків. Дорослі позитивно реагують на вміння флегматиків тривалий час самостійно займатися якоюсь справою, не турбуючи дорослих, на не конфліктність, поступливість, розсудливість цих дітей. Варто ж дитині-флегматику розпочати діяльність, продиктовану повсякденною необхідністю (їсти, вдягатися), як дорослі з іншим темпераментом  нерідко   доходять  до   найвищої   стадії   роздратування Звинувачення дитини-флегматика у некмітливості, постійні покарання за повільність можуть призвести до формування комплексу неповноцінності і навіть неврозів. Щоб дитина виросла ініціативною, дорослі мають вітати кожен вияв її самостійності, непомітно допомагати у складних справах, не дратуватися повільними темпами дитини. Із флегматиками корисно грати у нетривалі за часом ігри, у яких необхідна швидкість і точність рухів, кмітливість.

Флегматикам не притаманні бурхливі вияви почуттів, тому часто їх вважають байдужими. Насправді почуття цих дітей вирізняються глибиною і постійністю. Флегматики болісно переживають несправедливість, зазіхання на їхні права, розлучення з близькими людьми. Вони стомлюються від тривалого спілкування, перебування у багатолюдних гамірних колективах, і втома ця має фізіологічну основу. Тому намагання усамітнитися — своєрідна захисна реакція організму. Завдання дорослих полягає у тому, щоб допомогти флегматикам увійти у дитячий колектив, виявити себе у ньому як особистість, здобути авторитет, знайти друзів.

Як виховувати меланхоліків?

Успішне виховання меланхоліків потребує створення фактично оранжерейних умов. Головні особливості цих дітей: лякливість, нерішучість, бачення подій у темних тонах. Ці особистісні якості неможливо ліквідувати. Покарання, демонстрування дорослими постійного невдоволення тільки поглиблюють їх, розладнуючи надзвичайно чутливу нервову систему ме­ланхоліків. Дорослі повинні виявляти співчуття і повне розуміння почуттів дитини. Меланхоліка швидко втомлює будь-яка діяльність, навіть легка і приємна. Як наслідок, меланхолік виконує кожну роботу приблизно вдвічі повільніше за сангвініка. Меланхоліка потрібно змалку навчати планувати свою діяльність, розумно розподіляти час і збалансувати добову і тижневу тривалість праці й відпочинку, інакше можливе нервове і фізичне виснаження організму дитини. Слід пам'ятати, що поділ людей на чотири групи за типом темпераменту дуже умовний. Існують перехідні, змішані, проміжні типи темпераменту. «Чисті» темпераменти трапляються відносно рідко.